Całe życie – układanka

Jako niedosłysząca osoba, moi rodzice bardzo się mną opiekowali. I po 39 latach zdecydowałam się wyjechać do Polski po lepsze życie. Na Białorusi, w moim małym miasteczku Molodeczno, byłam znaną fotografką w fotografii szkolnej, dziecięcych sesjach zdjęciowych i nie tylko. Brałam udział w różnych wydarzeniach, zrobiłam wystawę fotograficzną o osobach niepełnosprawnych, bo to było bliższe moim zainteresowaniom i była okazja do zwrócenia uwagi na problemy osób niepełnosprawnych na Białorusi.

Dla mnie zerwanie z rodziną było szczęściem: brak kontroli i bardziej niezależne życie. Chociaż bardzo się martwiłam, że nie będę w stanie zrozumieć języka polskiego i będzie to trudniejsze. Jednak tam (na Białorusi) było mi bardzo ciężko. W Toruniu znalazłam dobrych ludzi, którzy mi pomogli i jestem im bardzo wdzięczna. Jako fotografka zaczynałam od zera iw wieku 39 lat nie bałam się zacząć wszystkiego od nowa. To dawało mi siłę, oczywiście, były momenty, kiedy się poddawałam. Po prostu musiałam przetrwać ten moment. Mieszkam w Polsce od prawie 3 lat. Szybko przyzwyczaiłam się do nowej kultury. Zajęło mi to tylko 3-4 miesiące. Bardzo mi się tu podoba, czuję się bezpiecznie. Prowadzę wolontariat w Toruniu i sprawia mi to przyjemność. W związku z tym, że słabo słyszę, trudniej jest mi nauczyć się polskiego. Staram się jednak podchodzić do wszystkich wyzwań z optymizmem i altruizmem. To w życiu bardzo ważne.

Мене, як інваліда зі слуху, батьки опікувалися дуже сильно. І після 39 років я вирішила поїхати до Польщі за найкращим життям. У Білорусі у своєму маленькому місті Молодечно я була відомим фотографом. Була популярна у шкільній зйомці, дитячі фотосесії. Волонтерила, брала участь у різних заходах, робила фотовиставку про людей з інвалідністю, оскільки це було ближче до моїх інтересів, та була можливість висвітлити проблеми інвалідів у Білорусі.

Для мене розрив із сім’єю – це було щастям. Немає контролю та більше самостійного життя. Хоча дуже переживала, що не зможу розуміти польської мови і буде складніше. Однак там (у Білорусі) мені було дуже важко. У Торуні я знайшла добрих людей, які мені допомагали і їм дуже вдячна. Я як фотограф починала з нуля, і я не боялася 39 років починати все спочатку. Це надавало мені сили, звичайно, були моменти, коли опускалися руки. Потрібно було просто пережити цей момент. У Польщі я мешкаю майже 3 роки. Адаптація у мене пройшла швидко. Мені знадобилося лише 3-4 місяці. Мені тут дуже подобається, я почуваюся в безпеці. У Торуні займаюся волонтерством і мене це тішить. Через те, що я погано чую, мені важче вивчати польську мову. Проте до всіх викликів намагаюся підходити з оптимізмом і альтруїзмом. Це дуже важливо в житті.

Мяне, як інваліда па слыху, бацькі апекаваліся вельмі моцна. І пасля 39 гадоў я вырашыла з’ехаць у Польшчу па лепшае жыццё. У Беларусі ў сваім маленькім горадзе Маладзечне я была вядомым фатографам. Была папулярная ў школьнай здымцы, дзіцячыя фотасесіі і не толькі. Валантэрыла, удзельнічала ў розных мерапрыемствах, рабіла фотавыставу аб людзях з інваліднасцю, бо гэта было бліжэй да маіх інтарэсаў, і была магчымасць асвятліць праблемы інвалідаў у Беларусі.

Для мяне разрыў з сям’ёй – гэта было шчасцем. Няма кантролю і больш самастойнага жыцця. Хаця вельмі перажывала, што не змагу разумець польскую мову і будзе больш складана. Аднак там (у Беларусі) мне было вельмі цяжка. У Торуні я знайшла добрых людзей, якія мне дапамагалі і ім я вельмі ўдзячная. Я як фатограф пачынала з нуля, і я не баялася ў 39 гадоў пачынаць усё спачатку. Гэта надавала мне сілы, вядома былі моманты, калі апускаліся рукі. Трэба было проста перажыць гэты момант. У Польшчы я жыву амаль 3 гады. Адаптацыя ў мяне прайшла хутка. Мне запатрабавалася ўсяго толькі 3-4 месяцы. Мне тут вельмі падабаецца, я адчуваю сябе ў бяспецы. У Торуні займаюся валанцёрствам і мяне гэта радуе. З-за таго, што я дрэнна чую, мне больш складана вучыць польскую мову. Аднак, я стараюся падыходзіць да ўсіх пачынанняў з пазітывам і альтруізмам. Што вельмі важнае ў нашым жыцці.

Меня, как инвалида по слуху, родители опекали очень сильно. И после 39 лет я решила уехать в Польшу за лучшей жизнью. В Беларуси в своем маленьком городе Молодечно я была известным фотографом. Была популярна в школьной съемке, детские фотосессии и не только. Волонтерила, участвовала в разных мероприятиях, делала фотовыставку о людях с инвалидностью, так как это было ближе к моим интересам, и была возможность осветить проблемы  инвалидов в Беларуси.

Для меня разрыв с семьей – это было счастьем. Нет контроля и больше самостоятельной жизни. Хотя очень переживала, что не смогу понимать польский язык и будет сложнее. Однако, там (в Беларуси) мне было очень тяжело. В Торуне я нашла хороших людей, которые мне помогали и им я очень благодарна. Я как фотограф начинала с нуля, и я не боялась в 39 лет начинать все сначала. Это придавало мне силы, конечно были моменты, когда опускались руки. Надо было просто пережить этот момент. В Польше я живу почти 3 года. Адаптация у меня прошла быстро. Мне потребовалось всего лишь 3-4 месяца. Мне тут очень нравится, я чувствую себя в безопасности. В Торуне занимаюсь волонтерством и меня это радует.  Из-за того, что я плохо слышу, мне сложнее учить польский язык. Однако, я стараюсь  подходить ко всем начинаниям с позитивом и альтруизмом. Что очень важно в нашей жизни. 

As a hearing impaired, my parents took care of me very much. And after 39 years, I decided to go to Poland for a better life. In Belarus, in my small town Molodechno, I was a famous photographer and was popular in school photography, children’s photo shoots and more. I volunteered, participated in various events, made a photo exhibition about people with disabilities, as it was closer to my interests, and there was an opportunity to highlight the problems of people with special needs in Belarus.

Breaking up with (leaving) my family was a blessing for me. It meant there would be no control and more independent living. Although I was very worried that I would not be able to understand the Polish language and it would be more difficult for me. However, there (in Belarus) it was very difficult for me. In Torun I found good people who helped me and I am very grateful to them. As a photographer, I started from scratch, and at the age of 39 I was not afraid to start all over again. It gave me strength, of course, there were moments when I gave up. I just had to get through this moment. I have been living in Poland for almost 3 years. I adjusted to it quickly. It only took me 3-4 months. I really like being and living here, I feel safe. I do volunteer work in Torun and it makes me happy. Due to the fact that my hearing is bad, it is more difficult for me to learn Polish. However, I try to approach all undertakings with positivity and altruism. What is very important in our life.