Całe życie — układanka

Historia mojego związku z Polską zaczęła się w 2015 roku, kiedy moja rodzina zdecydowała, że ​​wyjadę na studia do Bydgoszczy. Nadszedł czas, aby dziewczyna, która ponad wszystko ceniła domową przytulność i komfort, przekroczyła próg domu. Bardzo trudno było mi opuścić rodzinę i mojego najlepszego przyjaciela — psa Silvę rasy Ca de Bou. Ale wykształcenie trzeba było otrzymać. Mam 17 lat. Polska nie przyjeła z uściskami i nie była nieprzyjazna. Była neutralna, ale czas jakby się zatrzymał. Miałam doświadczenie w podróżowaniu i cały semestr na naukę poza domem. Więc nawet telefony do bliskich nie uchroniły przed samotnością i barierą językową. Pojawiały się myśli o rzuceniu studiów  i powrocie do domu, ale czy szanowałabym siebie po okazaniu takiej słabości? Trzeba było się zebrać. Pogrążyłam się w nauczaniu i komunikowaniu się z zagranicznymi studentami, doskonaląc swój angielski. A powrót do domu na święta pomógł mi wytrzymać. Były to spotkania przepełnione łzami radości: uściski mamy, wsparcie taty, babcine ciasta i spacery z ukochanym psem. Ale po kilku tygodniach wakacji trzeba było wrócić na uczelnię. Mam 18 lat. Czas mijał, akademik zastąpiły wynajmowane mieszkania, a brak najlepszego przyjaciela starałam się zrekompensować pracą na pół etatu, wystawianiem psów z hodowli na wystawach, pomaganiem im w zdobywaniu tytułów Championów Polski. Mijały lata, zbliżał się koniec studiów. Po pomyślnej obronie dyplomu wróciłam do rodzinnego Kijowa, aby zdobyć pierwsze doświadczenia zawodowe i spełnić jedno marzenie: Silva skończyła 8 lat, co oznacza, że ​​mogłyśmy wziąć udział w Międzynarodowej Wystawie w Kijowie w honorowej klasie weteranów. Mam 20 lat. Dzięki polskiemu wykształceniu i znajomości języków, szybko znalazłam pracę w Kijowie. Wszystko było w porządku, ale nie rozumiałam, czy jestem we właściwym miejscu. Pewnego dnia wpadłam na pomysł i zapisałam się na sesję tatuażu. Pierwszy tatuaż powstał ze zdjęcia, na którym całuję Silvę. A drugim tatuażem były słowa (t)here — to metafora tego, że moje serce jednocześnie znajduje się i tu, i tam, i w Ukrainie, i w Polsce. Następnie, po zrealizowaniu swojego marzenia: sukcesie wystawowym i zdobyciu tytułu najlepszego weterana w rasie, zdecydowałam się na powrót do Polski. Ale zaraz po mnie do Polski zawitała pandemia, która utrudniła znalezienie pracy. W ostatnich dniach mojego ruchu bezwizowego otrzymałam telefon: zostałam przyjęta do pracy. Uff, teraz nie musiałam się martwić. Była stabilizacja, była praca, byli przyjaciele. Mam 21 lat. Pamiętam dzień, kiedy byłam w pracy i zadzwonił do mnie ojciec. Silva nie żyje. Nie zachorowała. Jej serce zatrzymało się w tej chwili. Pomogła mi zrealizować moje marzenie i po cichu odeszła, zabierając ze sobą kawałek serca każdego członka naszej rodziny. Ten ból i rozpacz jest nie do opisania. Nie było mnie tam. Nie mogłam nic na to poradzić. Biały szum. Potem przyszło zrozumienie, że ta rana nigdy się nie zagoi, pustka po stracie nie zostanie niczym wypełniona. Musimy nauczyć się z tym żyć. Silva nigdy nie pozwoliła mi płakać, zawsze zlizała moje łzy, to było tak słodkie i zabawne, że natychmiast przestałam płakać. Praca była dobrą odskocznią. Ale najlepsze, co pomogło, to spotkanie z ukochanym chłopakiem, który od razu poczuł mnie i mój smutek. W przeciwieństwie do innych nie powiedział „to tylko pies”. Szczerze i dyskretnie starał się znaleźć odpowiedzi na swoje pytania. Wspierał i obiecał, że sprawi, że moje oczy zabłysną. Widziałam kiedyś ogłoszenie, że w Polsce oddają dorosłą suczkę rasy Ca de Bou z powodu przejawów agresji. Od razu porozmawiała z ukochanym, a po kilku dniach pojechaliśmy za nią na drugi koniec Polski. Po zapoznaniu się i jeździe próbnej chętnie wsiadła do naszego samochodu i zawieźliśmy ją do nowego domu, obiecując, że będziemy ją kochać. Tak zaczęła się nasza przygoda z Bridget. Pies wulkanu. Uczyliśmy komend i pracowaliśmy nad wieloma jej problemami: nad lękiem przed porzuceniem, nad agresją. Ale wraz z jej pojawieniem się w naszym życiu przyszedł pokój. Gdziekolwiek pójdziemy, wiemy, że w domu czeka na Ciebie zwierzak, który ciągle wymyśla coś nowego, nie przestaje zadziwiać i rozśmieszać. Mam 24 lata. Żyjemy, wychodzimy z Bridget na łono natury, martwimy się wiadomościami, robimy plany… i pewnego dnia pomogliśmy im uczynić je bardziej wyrazistymi. Dzień, w którym mój kochanek mi się oświadczył. Byłam najszczęśliwszą osobą na świecie: zachód słońca, jezioro, bukiet stokrotek i lilii… a oczy mi błyszczały. Obiecując iść przez życie ramię w ramię, każdego dnia stawać się coraz lepszymi, wspierać się i szanować, postaramy się zrobić wszystko, aby równowagę szczęścia utrzymać na tym poziomie. No i oczywiście czworonożni przyjaciele będą nam towarzyszyć przez całe życie.

Історія мого зв’язку з Польщею почалась в 2015 році, коли родиною було прийняте рішення, що я поїду вступати до ВНЗ у місті Бидгощ. Дівчинці, яка більш за все цінувала домашній затишок і комфорт, час було перетнути поріг дому. Їхати від родини та найкращого друга — собаки Сільви породи мальорський мастиф було вкрай важко. Та освіту потрібно було отримати. Мені 17. Польщя не зустріла обіймами, та й непривітною не була. Вона була нейтральною, але час неначе зупинився. У мене був досвід подорожей, та навчатись в далечі від дому я мала цілий семестр. Тож від самотності і язикового бар’єру не рятували навіть дзвінки до родичів. Були думки кинути навчання і повернутись додому, та чи стала б я себе поважати після прояву такої слабкості? Треба було зібратись. Я занурилась в навчання і спілкування з іноземними студентами, покращуючи рівень англійської. А триматись допомагали приїзди додому на свята. Це були зустрічі, наповнені слізьми радості. Мамині обійми, татова підтримка, бабусині пиріжки і прогулянки з улюбленою собакою. Та вже за кілька тижнів канікул треба було вертатись до навчання. Мені 18. Час ішов, гуртожиток був замінений арендованими квартирами, а нестачу найкращого друга я намагалась компенсувати підробітком, виставляючи собак з розплідників на виставах та допомагаючи отримати їм титули Чемпіонів Польщі. Йшли роки, наближався кінець навчання. Після вдалого захисту диплому я повернулась до рідного Києва, щоб отримати перший досвід праці і здійснити одну мрію: Сільві виповнилось 8 років, а отже ми могли взяти участь у київській міжнародній виставі в почетному класі ветеранів. Мені 20. Завдяки польській освіті і знанню мов, робота в Києві знайшлась швидко. Все було добре, та я не розуміла чи на своєму я місці. Тож одного разу мені прийшла ідея і я записалась на сеанс татуювання. Одне тату було зроблене з фотографії, де я цілую Сільву. А другим тату стали слова (t)here, як символ того, що моє серце одночасно і тут, і там, і в Україні, і в Польщі. Згодом, після здійснення моєї мрії — а саме успіху на виставі собак та отриманню титула найкращого ветерана в породі, я вирішила повернутись до Польщі. Та відразу за мною до Польщі завітала пандемія, що ускладнило пошук роботи. В останні дні мого безвізу я отримала телефонний дзвінок: мене було прийнято. Фух, тепер можна не перейматись. Була стабільність, була робота, були друзі. Мені 21. Я пам’ятаю день, коли я була на роботі, і мені подзвонив тато. Сільва померла. Вона не хворіла. У неї в моменті зупинилось серце. Вона допомогла мені здійснити мрію і тихо пішла, забравши із собою шматок серця кожного члена нашої родини. Цей біль і розпач неможливо описати. Мене не було поряд. Я нічого не могла зробити. Білий шум. Згодом прийшло розуміння, що ця рана ніколи не загоїться, пустота від втрати нічим не заповниться. Треба навчитись з нею жити. Сільва ніколи не дозволяла мені плакати, завжди злизувала сльози, це було так мило і смішно, що плакати я одразу переставала. Робота добре відволікала. Та найкраще, чим вона допомогла — знайомством з чоловіком, який відразу відчув мене і мій сум. На відміну від інших, він не казав «це усього лиш собака». Він щиро та ненав’язливо намагався знайти відповіді на свої питання. Підтримував та обіцяв, що зробить так, щоб мої очі світились. Одного разу я побачила оголошення, що в Польщі віддають дорослу дівчинку мальорського мастифа через прояв агресії. Відразу поговорила з коханим, і вже за кілька днів ми їхали за нею в інший кінець Польщі. Після знайомства і пробної прогулянки, вона залюбки сіла в нашу машину і ми повезли її до нового дому, пообіцявши, що будемо любити. Так почалась наша пригода з Бріджит. Собакою-вулканом. Ми вчили команди і працювали над багатьма її проблемами: над страхом бути покинутою, над агресією. Але з її появою в нашому житті з’явився і спокій. Куди б ти не пішов, та знаєш, що вдома на тебе чекає улюбленець, який постійно вигадує щось нове, не перестає дивувати та смішити. Мені 24. Ми живемо, виїжджаємо на природу з Бріджит, хвилюємось через новини, будуємо плани… та один день допоміг будувати їх більш чітко. День, коли коханий зробив мені пропозицію руки і серця. Я була найщасливішою на світі: захід сонця, озеро, букет з маргаритками та ліліями… і мої очі світились. Пообіцявши йти по життю пліч о пліч, робити кожен день один одного кращим, підтримувати та поважати, ми будемо намагатись робити все для того, щоб утримувати баланс щастя на цьому рівні. А супроводжувати по життю нас, звісно, будуть чотирилапі друзі.

Гісторыя маёй сувязі з Польшчай пачалася ў 2015 годзе, калі сям’я вырашыла, што я паеду паступаць у ВНУ горада Быдгашч. Прыйшоў час дзяўчыне, якая больш за ўсё цаніла хатнюю ўтульнасць і камфорт, пераступіць парог дома. Ехаць ад сям’і і лепшага сябра — сабакі Сільвы пароды мальорскі мастыф было вельмі цяжка. Але адукацыю трэба было атрымаць. Мне 17. Польшча сустрэла мяне не абдымкамі, і не па-сяброўску. Яна была нейтральнай, але час нібы спыніўся. У мяне быў вопыт падарожжаў, і ў мяне быў цэлы семестр вучыцца па-за домам. Так што ад адзіноты і моўнага бар’ера не ратавалі нават званкі родным. Былі думкі кінуць вучобу і вярнуцца дадому, але ці стала б я паважаць сябе пасля праявы такой слабасці? Трэба было сабрацца. Я пагрузілася ў вучобу і зносіны з замежнымі студэнтамі, удасканальваючы англійскую мову. А трымацца дапамагалі прыезды дадому на святы. Гэта былі сустрэчы, напоўненыя слязамі радасці. Мамчыны абдымкі, татава падтрымка, бабуліны пірагі і прагулкі з каханым сабакам. Але ўжо за некалькі тыдняў канікулаў трэба было вяртацца да навучання. Мне 18. Прайшоў час, на змену інтэрнату прыйшлі здымныя кватэры, а адсутнасць лепшага сябра я спрабавала кампенсаваць падпрацоўкай, выстаўляючы на ​​выставах сабак з гадавальнікаў і дапамагаючы ім атрымліваць тытулы Чэмпіёнаў Польшчы. Ішлі гады, набліжаўся канец вучобы. Пасля паспяховай абароны дыплома я вярнулася ў родны Кіеў, каб атрымаць першы досвед працы і здзейсніць адну мару: Сільве споўнілася 8 гадоў, і таму мы маглі прыняць удзел у Кіеўскай міжнароднай выставе ў ганаровым класе ветэранаў. Мне 20. Дзякуючы польскай адукацыі і веданню моваў я хутка знайшла працу ў Кіеве. Усё было добра, але я не разумела, ці я на сваім месцы. І вось аднойчы мне прыйшла ў галаву ідэя, і я запісалася на сеанс татуіроўкі. Адна тату была зроблена з фатаграфіі, дзе я цэлую Сільву. А другой татуіроўкай сталі словы (t)here, як сімвал таго, што маё сэрца адначасова тут і там, і ва Украіне, і ў Польшчы. Пазней, пасля ажыццяўлення сваёй мары — поспеху на выставе сабак і атрымання звання лепшага ветэрана пароды, я вырашыла вярнуцца ў Польшчу. Але адразу пасля мяне ў Польшчу прыйшла пандэмія, з-за якой цяжка было знайсці працу. У апошнія дні майго бязвізавага знаходжання мне патэлефанавалі: мяне прынялі. Фу, цяпер можна не хвалявацца. Была стабільнасць, была праца, былі сябры. Мне 21. Я памятаю дзень, калі я была на працы і мне патэлефанаваў тата. Сільва памёрла. Яна не хварэла. Яе сэрца раптам спынілася. Яна дапамагла мне ажыццявіць мару і ціха сышла, забраўшы з сабой часцінку сэрца кожнага члена нашай сям’і. Гэты боль і адчай немагчыма апісаць. Мяне побач не было. Я нічога не магла зрабіць. Белы шум. Пазней прыйшло разуменне, што гэтая рана ніколі не загоіцца, пустэчу ад страты ніколі нічым не запоўніць. З гэтым трэба навучыцца жыць. Сільва ніколі не дазваляла мне плакаць, яна заўсёды злізвала мае слёзы, гэта было так міла і смешна, што я адразу пераставала плакаць. Праца добра адцягвала ўвагу. Але самае лепшае, у чым яна мне дапамагла, гэта сустрэча з чалавекам, які адразу адчуў мяне і мой смутак. У адрозненне ад іншых, ён не казаў «гэта проста сабака». Ён шчыра і ненадакучліва спрабаваў знайсці адказы на свае пытанні. Ён падтрымаў мяне і паабяцаў, што прымусіць мае вочы свяціцца. Аднойчы ўбачыў аб’яву, што ў Польшчы з-за агрэсіўнасці аддаюць дарослую маларыйскую дзяўчынку, Я адразу пагаварыла з каханым, і праз некалькі дзён мы ехалі за ёй на другі канец Польшчы. Пазнаёміўшыся з ёй і здзейсніўшы пробную прагулку, яна з задавальненнем села ў нашу машыну, і мы павезлі яе ў яе новы дом, паабяцаўшы, што будзем яе любіць. Так пачалася наша з Брыджыт прыгода. Сабака-вулкан. Мы вучылі каманду і працавалі над многімі яе праблемамі: над страхам быць кінутым, над агрэсіяй. Але з яе з’яўленнем у нашым жыцці з’явіўся і мір. Куды б ты ні пайшоў, ведаеш, што дома цябе чакае ўлюбёнец, які ўвесь час прыдумляе нешта новае, не перастае дзівіць і смяшыць. Мне 24. Жывем, выязджаем на прыроду з Брыджыт, перажываем за навіны, будуем планы… і адзін дзень дапамог іх зрабіць больш выразнымі. Дзень, калі мой каханы зрабіў мне прапанову. Я была самая шчаслівая на свеце: захад сонца, возера, букет рамонкаў і лілей… і вочы свецяцца. Паабяцаўшы ісці па жыцці побач, рабіць адзін аднаго лепш з кожным днём, падтрымліваць і паважаць адзін аднаго, мы пастараемся зрабіць усё, каб баланс шчасця быў на гэтым узроўні. І, вядома ж, чацвераногія сябры будуць суправаджаць нас па жыцці. 

История моей связи с Польшей началась в 2015 году, когда семьей было принято решение, что я поеду поступать в ВУЗ в городе Быдгощ. Девочке, которая больше всего ценила домашний уют и комфорт, пора было пересечь порог дома. Ехать от семьи и лучшего друга – собаки Сильвы породы мальорский мастиф было крайне тяжело. Но образование нужно было получить. Мне 17. Польша не встретила объятиями, да и неприветлива не была. Она была нейтральной, но время как будто остановилось. У меня был опыт путешествий, и учиться вдали от дома я имела целый семестр. Так что от одиночества и языкового барьера не спасали даже звонки к родственникам. Были мысли бросить учебу и вернуться домой, но стала бы я уважать себя после проявления такой слабости? Надо было собраться. Я погрузилась в обучение и общение с иностранными студентами, улучшая уровень английского. А держаться помогали приезды домой на праздники. Это были встречи, наполненные слезами радости: мамины объятия, папина поддержка, бабушкины пирожки и прогулки с любимой собакой. Но уже через несколько недель каникул нужно было возвращаться к учебе. Мне 18. Время шло, общежитие было заменено арендованными квартирами, а недостаток лучшего друга я пыталась компенсировать подработкой, выставляя собак из питомников на выставках, помогая получить им титулы Чемпионов Польши. Шли годы, приближался конец учебы. После удачной защиты диплома я вернулась в родной Киев, чтобы получить первый опыт работы и осуществить одну мечту: Сильве исполнилось 8 лет, а значит, мы могли принять участие в Киевской международной выставке в почетном классе ветеранов. Мне 20. Благодаря польскому образованию и знанию языков работа в Киеве нашлась быстро. Все было хорошо, но я не понимала, на своем ли я месте. Так однажды мне пришла идея и я записалась на сеанс татуировки. Первая татуировка была сделана по фотографии, где я целую Сильву. А вторым тату стали слова (t)here, как символ того, что мое сердце одновременно и здесь, и там, и в Украине, и в Польше. Впоследствии, после осуществления моей мечты: именно успеха на выставке собак и получении титула лучшего ветерана в породе, я решила вернуться в Польшу. Но сразу за мной в Польшу пришла пандемия, что усложнило поиск работы. В последние дни моего безвиза я получила телефонный звонок: меня приняли. Фух, теперь можно не переживать. Была стабильность, была работа, были друзья. Мне 21. Я помню день, когда я была на работе, и мне позвонил отец. Сильва умерла. Она не болела. У нее в моменте остановилось сердце. Она помогла мне осуществить мечту и тихо ушла, забрав с собой кусок сердца каждого члена нашей семьи. Эту боль и отчаяние невозможно описать. Меня не было рядом. Я ничего не могла поделать. Белый шум. Впоследствии пришло понимание, что эта рана никогда не заживет, пустота от потери ничем не восполнится. Надо научиться жить с ней. Сильва никогда не позволяла мне плакать, всегда слизывала слезы, это было так мило и смешно, что плакать я сразу переставала. Работа хорошо отвлекала. Но лучше всего, чем она помогла – знакомством с парнем, который сразу почувствовал меня и мою грусть. В отличие от других, он не говорил «это всего лишь собака». Он искренне и ненавязчиво пытался найти ответы на свои вопросы. Поддерживал и обещал, что сделает так, чтобы глаза мои светились. Однажды я увидела объявление, что в Польше отдают взрослую девочку мальорского мастифа из-за проявления агрессии. Сразу поговорила с любимым, и уже через несколько дней мы ехали за ней в другой конец Польши. После знакомства и пробной прогулки, она охотно села в нашу машину и мы повезли ее в новый дом, пообещав, что будем любить. Так началось наше приключение с Бриджит. Собакой-вулканом. Мы учили команды и работали над многими ее проблемами: над страхом быть заброшенной, над агрессией. Но с ее появлением в нашей жизни появилось и спокойствие. Куда бы ты ни пошел, знаешь, что дома тебя ждет любимец, который постоянно придумывает что-то новое, не перестает удивлять и смешить. Мне 24. Мы живем, выезжаем на природу з Бриджит, волнуемся из-за новостей, строим планы… и один день помог сделать их более отчетливыми. День, когда возлюбленный сделал мне предложение руки и сердца. Я была самой счастливой на свете: закат, озеро, букет с маргаритками и лилиями… и мои глаза светились. Пообещав идти по жизни бок о бок, делать каждый день друг друга лучше, поддерживать и уважать, мы будем стараться делать все для того, чтобы удерживать баланс счастья на этом уровне. А сопровождать по жизни нас, конечно, будут четырехлапые друзья.

The story of my relationship with Poland began in 2015, when my family decided that I would go to enter a university in the city of Bydgoszcz. It was time for the girl who valued homeliness and comfort most of all to cross the threshold of the house. It was extremely difficult to travel from family and the best friend — a dog of the Ca de Bou breed named Silva. But education needed to be received. I am 17. Poland did not meet with hugs, and was not unfriendly. She was neutral, but time seemed to have stopped. I had travel experience, and I had a whole semester to study away from home. So even calls to relatives did not save me from loneliness and the language barrier. There were thoughts of quitting school and returning home, but would I have respected myself after showing such weakness? I had to gather my strength. I immersed myself in teaching and communicating with foreign students, improving my English. And coming home for the holidays helped to hold on. These were meetings filled with tears of joy: mom’s hugs, dad’s support, grandma’s pies and walks with my beloved dog. But after a few weeks of vacation, it was necessary to return to the university. I’m 18. Time passed and the dormitory was replaced by rented apartments, and I tried to compensate for the lack of a best friend by working part-time, exhibiting dogs from a dog breeding facility at exhibitions, helping them get the titles of Champions of Poland. Years went by and the end of my studies was approaching. After successfully defending my diploma, I returned to my native Kyiv to get the first work experience and fulfil one dream: Silva turned 8 years old, which meant that we could take part in the Kiev International Exhibition in the honorary class of veterans. I’m 20. Thanks to my Polish education and knowledge of languages, I found a job in Kyiv quickly. Everything was fine, but I did not understand if I was in the right place. So one day I got an idea and I signed up for a tattoo session. The first tattoo was made from a photo where I kissed Silva. And the second tattoo was the words (t)here, as a symbol of the fact that my heart is both here and there, and in Ukraine, and in Poland. Subsequently, after fulfilling my dream: success at the dog show and getting the title of the best veteran in the breed, I decided to return to Poland. But immediately after me, a pandemic came to Poland, which made it difficult to find a job. In the last days of my visa-free travel, I received a phone call: “You are accepted”. Phew, there was a time not to have worries. There was stability, work, and friends. I’m 21. I remember the day I was at work and my father called me. Silva was dead. She didn’t get sick. Her heart stopped at the moment. She helped me realise my dream and quietly left, taking with her a piece of the heart of every member of our family. This pain and despair was indescribable. I wasn’t there. I couldn’t help it. White noise. Subsequently, the understanding came that this wound would never heal, the emptiness from the loss would not be filled with anything. We must learn to live with it. Silva never let me cry, she always licked away my tears, it was so sweet and funny that I immediately stopped crying. The work was a good distraction. But the best thing she helped me was meeting a man who immediately felt me and my sadness. Unlike the others, he didn’t say «it’s just a dog». He sincerely and unobtrusively tried to find answers to his questions. He supported and promised that he would make my eyes shine. Once I saw an announcement that in Poland people were giving away an adult girl of the Ca de Bou mastiff because of the manifestation of aggression. I immediately talked to my beloved man, and after a few days we followed the dog to the other end of Poland. After getting to know each other and a test drive, the dog willingly got into our car and we took it to a new home, promising that we would love it. Thus our adventure began with Bridget. Volcano dog. We taught commands and worked on many of its problems: on the fear of being abandoned, and aggression as well. With her appearance, peace appeared in our life. Wherever you go, you know that it is waiting for you at home, who constantly comes up with something new, never ceases to amaze and make you laugh. I’m 24. We live, we go out into nature with Bridget, we worry about the news, we make plans … and one day helped to make them more distinct. The day my lover proposed to me. I was the happiest person in the world: sunset, lake, bouquet of daisies and lilies… and my eyes were shining. Having promised to go through life side by side, to make each other better every day, to support and respect each other, we will try to do everything in order to keep the balance of happiness at this level. And, of course, four-legged friends will accompany us through life.